igorolin (igorolin) wrote,
igorolin
igorolin

ЮРОДИВА (укр.).

Для моих украинских друзей выкладываю рассказ "Юродивая" (история, связанная с Великорецким крестным ходом) в полной версии на украинском языке в переводе Галины Пагутяк. Галина Васильевна Пагутяк - талантливая украинская писательница, автор более чем 30 книг, лауреат престижных литературных премий, в том числе национальной Шевченковской премии  2010г. Вот её сайт http://pahutyak.com/ . Мне очень приятно, что как-то её заинтересовала рассказанная мною история о необыкновенной девушке Кате, и она перевела её для своей коллекции русской прозы.
Особенный привет Наде Чапор, её семье, Галина Пагутяк тоже из Львова.

I.

Часом мені кортить до міста. Хоча направду я не люблю його. Та все ж іноді так комфортно пройтися центральними вулицями, коли довкола багато людей, транспорту, електричної реклами. Усе поспішає, їде, мерехтить. І в цьому безупинному русі нікому до тебе нема діла. Жодної різниці – чи ти чоловік, чи жінка, молодий або старий, розумний чи дурний, хворий або здоровий. Прийдеш і відійдеш непоміченим. Зануришся в кипучу ріку життя, огорне тебе приємним холодком, як від джерела в яру закинутого покосу. Тільки напитися з цього джерела не можна, не можеш.
Чудово їхати першим автобусом вихідного дня. Він завше напівпорожній, пасажири сонні та спокійні, кондуктор надзвичайно ввічливий і поблажливий. Обов’язково відшукається місце коло вікна, і можна з великою втіхою розглядати міцніючу зелень лук та лісів, притихлі села, стрімкість поодиноких автівок. У такий ранок здається, що всюди зачаїлось щастя.

Я проходжу по вулиці Леніна. Існує деякий дисонанс у порівнянні великих й тісно наліплених дев’ятиповерхівок та незначній кількості пішоходів. Утім, до вечора місто постане у всій красі. Але ввечері воно надто холодне, і на мою думку, неприступне. Зате вранці – мляве, миле, ніжне, в кожному разі, не надто перебірливе. Потайки роздивляюсь перехожих. Якщо хтось раптом упіймає мій погляд, посміхаюсь та відвертаюсь до вітрин. І вже ж обов’язково завітаю до «Фруктів-овочів». Це моя улюблена крамничка. Непоказна, скромна, зате всередині надзвичайно затишна, там постійно смачний м’який запах. Жінки-продавці, чия увага не силувана, природня.

Того дня я купив по кілограму огірків та помідорів. На початку літа городи ще порожні, і я називаю червень «голодним місяцем». Закортіло нарізати салат, додати в нього ріпчастої цибулі, заправити олією. І вже ласо думав, що ж іще залишиться, аби наступного разу замінити олію сметаною. А тут надокучив люд, що висипав погуляти. Автівки, котрі заполонили проїжджу частину, нестерпно чаділи й гуркотіли. Я підійшов до зупинки. І це місце викликало в мене неприємний спогад. Позаторік довелось стати свідком сцени, коли двоє завзятих парубків відібрали в старого – торговця квітами – букет. Старий ображено і зовсім не страшно кричав услід парочці, що неквапно віддалялась в бік парку. Мені б – ну, не кинутися, а бодай крикнути, заявити про незгоду. Кому можна подарувати вкрадений букет? Мамі, коханій?! Старий, той переживе образу, а вам як обернеться? Ні, не закричав я тоді, побоявся...

Тут мене покликали приятелі, Едик і Микола. Їхній вигляд змушував посміхнутись. Незвично було бачити їх не в костюмах та сорочках, а в трохи потертій спортивній одежі, з туристськими наплечниками. Вони пояснили, що вирушають у хресну ходу на ріку Велику. Здається, їхнє повідомлення мене здивувало, хоча це слово не зовсім точно відображає те, що я тоді відчув. Уперше я серйозно придивився до людей, що йшли на хресну ходу, хоча нераз доводилось їх зустрічати. Не міг не зустрічати, тому що їхній шлях пролягав через моє рідне село. У вісімдесяті поруч з центральною площею на пагорбі, який ми, школярі, називали «горою», у той час розміщувались бригади працівників внутрішніх справ. Вони виловлювали прочан, здебільшого, самих бабусь. Згорблені, з торбинами за плечима, часто з паличками, старенькі обходили село галявинами, лісовими стежками, щоб подолати кордони людей при виконанні й сховатися в непроїзній глушині, де стародавніми шляхами вятський селянин ніс ікону Миколая Чудотворця. Я ніколи не дражнив прочан. Моя бабуся була віруючою і носила на тілі хрестика, й часом мене хрестила, на що я кривився й бурчав: «Бога немає». Проте бабусю любив, а вона говорила, що пішла би також на прощу, якби не боліли ноги. Я слухав і не міг уявити її, таку добру й світлу, поряд з тими похмурими темними кривими постатями, що швидко крокували по завулках й розчинялись в лісовій далечині.

І раптом в хресну ходу йдуть звичайні, молоді люди. Ми спілкуємося, бачимося як в читальному залі бібліотеки, так і на дискотеках. Навіть якось випивали разом на дні народження. Навіщо йдуть?

Надійшла Ірина, ми разом навчались в інституті, і я глибоко симпатизував цій дівчині:

Ходімо з нами!

Побути з гарненькою дівчиною виявилось спокусливим. Забувши про салат, я миттю погодився й вирушив з товаришами до Трифонового монастиря.

Пакунок з огірками так і залишився моєю єдиною ношею на кілометрів сорок, аж до Загар’я, де його вміст став спільним набутком групи.


II.

Служба в монастирському храмі тривала довго. Я чекав супутників біля входу, не наважившись увійти до середини. День видався спекотний, і я сховався від сонця на кам’яній основі металевої решітчатої огорожі у затінку дерев. Так гарячого полудня падаєш в сіно копиці і шкірою обличчя відчуваєш найтонші подуви вітерця. Я байдуже розглядав міщухів, які сновигали повз мене, доки віддалік у стомливому очікуванні не завмерла вона...

Вона вразила мене, як тільки я її побачив. Худенька юна особа в заяложеному сарафані, в чорній недоладній довгій спідниці, вицвілій ще бозна-коли хустині, моторошних величезних черевиках чорно-коричневого забарвлення. Перепрошую, що не можу більш ретельно описати деталі її зовнішнього вигляду. Пізніше упіймав себе на думці, що я так і не визначив, гарна вона чи ні, чи густе в неї волосся, довгі вії, а чи тонкі пальчики. Ба, ще гірше, після походу я ніяк не міг у пам’яті укласти її фотопортрет. Розмиті риси обличчя спливали у свідомості, розвіювались, стирались, ніби на них тиснув її сукупний образ – дивний, фантастичний, неймовірний, та все ж надзвичайно притягуючий.

Лише одного разу я зіткнувся з чимось схожим. У електричці, повертаючись з грибного полювання, я розговорився з дівчиною років сімнадцяти. Вона була низькою на зріст, крихітною, постриженою наголо. Лиса голівка відтіняла миле личко, коричневі чисті очі пристрасно зблискували, а у мові відчувалась палка наполегливість. На колінах вона тримала простий мішок, наповнений книгами. Ця ноша була заважкою для неї, але вона вперто тягла її, а я допомагав їй завантажитись у вагон. Мішок був повний «Бхагавадгіти». Вона розповіла, що їздила поширювати істинне віровчення в ПТУ, де готують водіїв, трактористів та слюсарів. Образилась, коли я зареготав. Вибачила, коли побачила на моїй фізіономії захват, що її не обкинули матюками, вислухали, розпитували. Правда, книжок не купили. Потім ми балакали про різне. Слух різали в її устах постійні «милосердя», «справедливість», «обов’язок», утім, вимовлялись вони таким ніжним голосом, що можна було слухати будь-що. Вона запросила мене на зібрання громади кришнаїтів, дала адресу й телефон, я так ними й не скористався. Подарований томик «Бхагавадгіти» досі припада пилом на книжковій полиці вдома у батьків, нагадуючи про цю випадкову зустріч.

Так от, вона також була вбрана не просто невиразно, а кепсько. Але при цьому відчувалось, що одягалась вона так навмисне, у її вигляді було щось вдаване. А ось одежа юної особи біля монастиря виглядала на ній доречно. Як на персонажах картин Маковского чи Перова – навіть якщо ті в порваній мішковині, нам не здається, що вони повинні бути в чомусь іншому. Вона стояла нерухома й зосереджена, її швидко оточили тітки, бабці, якщо відходили одні, одразу ж їх місце заступали інші. Усі вони протягували їй якісь булки, пироги, сухарі. Дівчина звично зіщулилась, ніби не помічаючи довкола себе вибагливого танцю, дивилась повз них, угору. Я мимоволі підняв голову, й купол церкви вперше зачарував мене своєю красою.

Я поцікавився у приятелів, чи не знають вони цієї дивно одягненої дівчини. Коля знав: « Це Катя, юродива».

Юродива? Згідно моїх позаісторичних уявлень, юродивими були або брудні, з зашмарканими бородами літні пияки, або кликуші, що примовляли верескливими голосами. У крайньому випадку, з певним сумнівом я міг зарахувати до них Колю Маниного й Валю Дуру.

Перший мешкав через поле від нашого двору у звичайній сільській хаті. Мені було років вісім, коли я довідався, що цей сорокалітній чоловік не син, а чоловік старої баби Мані, яка ледве вставала з печі. Чимось він був мені неприємний, я намагався, коли це було можливо, уникнути з ним зустрічі, якщо він йшов неподалік. Якось він покликав мене, нудно й довго заговорив. Я не запам’ятав про що, оскільки думав лише, як закінчити небажане спілкування. Нарешті до мене дійшло, що він просить допомогти йому перенести довгу дошку. Я допоміг, лічачи кроки до моменту розлуки, і не став вислуховувати слів подяки. А коли тижнів через два на прохання поштаря заносив до його поштової скриньки газету, а по дорозі з’їв кілька ягід малини на стежці через великий сад, Коля Манин не забарився пройти повз школу. Ми з однокласниками носили дрова, він в їхній присутності обізвав мене очкариком, тицяв у мій бік вказівним пальцем та звинувачував у крадіжці малини. Коли баба Маня померла, він продав дім. Подейкували, начебто він далі перебирався від бабці до бабці, але стверджувати не можу.

Валю цілком характеризувало її прізвисько. Чоловікувата, з пишною рослинністю під носом та на підборідді, вона ненавиділа хлопців і налітала на нас з батогами, кидала в нас краденою колгоспною картоплею та кляла.

До Каті я вважав юродивими саме їх. Погляд цієї дівчини однозначно викреслив Манина з Дурою з даного списку. Коля додав, що знав Катю по школі. Вона чудово навчалась, мала виняткові здібності до математики. Вражала ровесників тим, що могла миттєво множити й ділити чотиризначні число. Мала закінчити школу з медаллю, але кинула навчання, пішла з родини та влаштувалась при церкві. Нікому, наскільки йому було відомо, не пояснювала своїх вчинків, напевно, далася взнаки якась душевна хвороба.

Ми вийшли з міста перед обідом. Сотні, може навіть, тисячі людей тягучим потоком розтягнулись мостом через ріку. У зблисках сірої води мені ввижався образ причинної дівчини.


III.

Після відправи у Макар’ївській церкві учасники ходи обігнули великий цвинтар та вийшли на польову дорогу. Я важко переношу натовп, великі скупчення людей, хай буде це ринок, стадіон чи площа перед святковим концертом. Але в хресній ході мій стан був зовсім інший. Замість звичного відчуття тривоги в цій рухомій масі я буквально поринув у величну й урочисту атмосферу, внутрішню радість і душевний трепет.

Налетів вітер, пройшла гроза з градом, раптово перемінилась погода. Повіяв сіверко, за лічені години різко схолодніло. У поході напевно б запанував смуток, але змоклі прочани ніби не помічали змін, що відбувались. Їхня хода на шляху, що наближав до Бога, ставала лише твердішою.

Я поступово усвідомив, що весь час намагаюсь знайти Катю. Уже давно загубились мої знайомі, і це анітрохи мене не збентежило. На привалах я ловив поглядом юродиву. До речі, це вдавалося легко. Вона була разом з усіма, і водночас – трохи збоку. Виходила в поле та зривала ромашки. Одна нога трохи зігнута в коліні, голова схилилась набік. У ці хвилини я стежив за нею, не відводячи погляду й, зізнаюсь, мені подобалось дивитись на неї. Повторюю, що не знаю, чи була вона гарна. Я спостерігав за нею, як за заходом сонця, як за вигином ріки, за плавністю пагорба, за казковістю дрімучого лісу. З ромашкою в руці вона була прекрасна, незважаючи на недоладну спідницю, грубі черевики, вицвілу хустину.

На російських просторах поруч з Катею походжав велетенських розмірів омоновець. А вона – стеблинка -- так впевнено існувала в світі, що ані велетні, ні супермоделі не могли претендувати на її п’єдестал. У цій дівчині було щось таке, чого ніхто більше не мав.
Мені кортіло заговорити до неї, але я боявся, що вона побачить мене наскрізь і відкине.

…У селі я на хвильку забіг до мами, одягнув куртку та сказав, що вирушаю у Великорецьке. Перехід мені, погано фізично підготовленому, давався важко. Мжичка, яку я обожнюю восени, зараз стала моїм найлютішим ворогом. А ще я намуляв ноги. Утомився не так від довгого шляху, як від надто повільного темпу ходи. Часті короткі зупинки, нічліг у жахливій тісняві, що перетворювала ночі на безсоння, добивали. Я падав на землю, але через кілька хвилин, холод від неї проникав крізь куртку, і доводилось підводитися, щоб хоча якось зігрітись.

В Горохові, напившись гарячого чаю, я відсипався, незважаючи вже на жодні зовнішні обставини. Прокинувшись у густій траві, побачив Катю, що сиділа поряд зі мною. Я тремтів від холоду. Катю в її легкій одежині аж трусило. Хтось накинув на неї ковдру, яка сповзла з дівочих плечей, і вона не намагалась її підняти.

Юродива, обхопивши коліна руками, стискала в долоньках образок, пильно вдивляючись в обличчя святого, й неголосно шепотіла молитву. Вигляд дівчини, якою трясе від холоду, і її смирення перед цим катуванням, що виявлялось в посинілих устах, що шепотіли, назавжди врізались мені в пам’ять. Ірина, яка прокинулась після мене біля стіни напівзруйнованої, сумно величної церкви обурилась, що я не рятую замерзаючу сусідку. Катя перелякано на це відреагувала:

-- Мені нічего не потрібно!

Я звернув увагу, що багато-хто повернув голову в наш бік. Чути голос юродивої доводилось нечасто.

Я запропонував їй бутерброд. Вона відвернулась мовчки. Трохи образившись, я відійшов:

-- Як хочеш!

Згодом, за роки, я мав розмову з однією розумною жінкою. Розповідаючи їй цю історію, я зауважив, що ніколи не міг зрозуміти та прийняти те, що Катя жодного разу не взяла у когось щось у дарунок. Їй простягали печиво, пряники, цукерки від усього серця, з теплом, але кожного разу відходили розчарованими. “Видно, Бог гнівається на щось”, - казав багато хто. Маленькадівчинка піднесла тарілочку з кашею, Катя відійшла. Бабця тягла останній кусень хліба, Катя ігнорувала. Кульгавий інвалід, що на милицях подолав десятки верст, пропонував чаю. «Та візьми ж нарешті!» - вимагав, кричучи про себе. Вона відходила. «Дурепа!» - вирвалось у мене несамохіть. Розумна жінка пояснила мені, що усі ті, хто її жаліє, даремно ображаються. Вона не брала в них нічого не тому, що не бачила їхньої доброти. Ні, вона не хотіла вводити їх в оману, начебто через її ставлення до них вони зможуть упіймати Божу прихильність. Тому й вважала себе недостойною брати участь у цьому .

Так чи інак, але занурюватися у філософські глибини мені не дано.

Образившись на юродиву, я намагався більше її не помічати. Дорога сприяла розмовам з супутниками. На черговий нічліг ми повкладались у просторому сільському клубі, сміялись аби з чого. Потім нові прибульці нас потіснили, і я, що звик уві сні повертатися на 90 градусів, не зміг заснути знову. Вийшов на вулицю прогулятися по незнайомому селі. На лаві у дворі сиділа Катя. Її страждання тривали. Я сказав їй, що у нас є вільне місце й наполегливо кликав підвестися. Врешті довелось махнути рукою, оскільки вона зовсім не відповідала і лише бічним зором (може, здалося – було доволі темно, хай і червневі ночі) я зауважував, що вона кидає на мене погляд спідлоба.

На великому привалі наступного дня юродива раптом підійшла до мене. Попросила чаю, без цукру. Я простягнув горня:

-- Пий, скільки хочеш!

Вона випила половину й віддала назад. Я допив решту. Катя простягнула мені шматочок хліба. Я засміявся, тому що їсти не хотілося, однак чомусь було приємно. Катя посміхнулась, наші очі зустрілись. Можете мені не повірити, але я переконаний – це не були очі божевільної, фанатика. Це були проникливі й печальні очі, живі та неймовірно красиві, але заторкнуті незбагненною скорботою.

Я побачив Катю ще один раз, через декілька років. Зайшов до храму Трифонового монастиря, зрідка я відвідував його. Юродива стояла поряд з церковною крамничкою. На мить мені здалося, що вона мене впізнала. На моє питання вона промовчала. Коли вона заходила до службового приміщення, то обернулась і на хвилю затримала на мені свій погляд. Її очі були такими ж проникливими та печальними. Чи були вони, як і раніше, живими та красивими? На жаль, сльози, що зблиснули в неї, сховали від мене це.


Переклад українською Галини Пагутяк

Опубликовано в интернет-журнале
http://text-context.org.ua/articles/169.html
Tags: Великорецкий крестный ход, мои рассказы, очевидец
Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment